"Залежно від тієї чи іншої ситуації я налаштовую команду по-різному. Відповідно ставлюся до хлопців: іноді треба закрутити гайки, бо відчуваю, що в команді виник дисбаланс. З іншого боку, футболістів іноді треба й "погладити". Я журналістам ніколи своїх карт не відкрию. Це – секрет. Крім того, є речі, які важко висловити, – їх треба відчувати зсередини".

Тренер Блохін, думаю, міг би ужитися з Блохіним-гравцем. А футболіст з футболістом – навряд чи. Головне, щоб тренер знайшов з гравцем контакт.

Коли був гравцем, не міг зрозуміти Лобановського як тренера. Змінивши професію, у чомусь розібрався, побачив деякі моменти, які мені, як колись йому, потрібно було донести до підопічних, хоча вони це сприймали "в штики".

Зараз у командах створені всі умови. Звичайно, вони потрібні. Але й футболісти мають відпрацьовувати кошти, які їм платять. Свого часу ми ночами влітку на базі комарів били, бо марля від вітру відривалася. Самі й форму прали.

Додому я іноді приповзав: не міг зняти шапку, пальто, одягнутим засинав у кріслі.

Багато моїх голів виглядали авантюрними. До сих пір питають, як я їх забивав. Мабуть, щось відчував. Я буду тільки радіти, якщо гравець з моєї команди на таке наважиться. Але зараз, крім Ліонеля Мессі, котрий сміливо йде на чотирьох суперників, обіграє їх і забиває, таких гравців не бачу.

Роботу, яку виконує гравець, мають оцінювати вболівальники і спеціалісти. Не моя справа з’ясовувати, хто кращий – Блохін чи Шевченко. Нехай це роблять люди, які самі пограли у футбол, або в ньому розбираються.

1973 року "Динамо" з "Реалом" зустрічалося. За мене давали 9 мільйонів доларів – шалені гроші! Залишитися там я навіть не думав. Бо знав, які репресії чекають на моїх батьків.

Чим більше в "Динамо" забороняли, тим більше хотілося щось порушити. Все було під рукою – пиво, горілка. Найцікавіше те, що не хотілося, бо розуміли, що в будь-який момент можеш собі це дозволити.

Слава – товар, який швидко псується. Це я пройшов. Учора Блохін був суперзіркою, перед ним усі двері відчинялися, його машину вболівальники носили на руках. Потім ти йдеш. Це дуже б’є по нервах.

За ветеранів я не грав. Одразу сказав – не буду. Вийшов лише кілька разів проти "Спартака", але це святе. Хотів, щоб люди згадали, що живі ще футболісти, які приносили славу країні.

На Кіпрі в 38 років мені пропонували контракт на 5 сезонів. В "Арісі" гроші невеликі, зараз за такі, мабуть, і в другій лізі на поле не вийдуть. Я вважав, що треба грати, годувати сім’ю, щось робити.

За характером я оптиміст – не можу бути іншим. Взагалі погано, коли людина не бажає бути першою. Цій рисі я зобов’язаний спорту. І, звичайно, гени вплинули. Лідерське начало в мені, мабуть, було закладене. Коли відчув, що повинен підкорювати вершини, мати мені сказала: "Не зганьби ім’я, яке завоюєш".

Повернувся в Україну сформованим спеціалістом. Зрозумів, що в мене виходить, я можу!

Виступати за національну збірну – велика честь. Тут не можна порушувати атмосферу. "Вольниця" псує мікроклімат.

Відповідальність – головне, без неї нікуди. Хто, окрім футболіста, має відповідати за його гру на полі? Хоч як би тренер не навчав, за свої дії тільки ти відповідальний, а тренер – за команду.

Якщо пообіцяв – виконуй. Це в мені закладено. Якби виграли чемпіонат світу, поголився б "під барабан". Колись Газаєв пообіцяв вуса збрити, якщо виграє Кубок УЄФА. Але залишив обіцянку невиконаною. А за "базар", як говориться, відповідати треба.

У якихось дипломатичних питаннях можна поступитися, але глобально – ні. Пройшов це давно в Греції. Там один президент клубу підкладав мені папірець зі складом на гру. Я встав і сказав: "Дякую, як-небудь сам упораюся".

Здається, багатьом футболістам нинішнього покоління бракує почуття сорому. Програючи відповідальні матчі (я за цим неодноразово спостерігав), на зворотному шляху в літаку молоді хлопці сміються, грають у карти. Роблять все, що завгодно, тільки не переживають за поганий результат.

Молодь треба на чомусь виховувати: не на званнях, а на прикладах людей, які щось вагоме в житті зробили. Треба не забувати, що без історії, без минулого не буває майбутнього. На "Олімпійському" необхідно таблички зробити або якийсь музей. Це буде приємно і корисно.

Шевченкові я сказав: "Поки збірна України не досягне певних результатів і ти в ній чогось яскравого не покажеш, "Золотий м’яч" не заробиш. Його отримаєш тільки в сукупності збірна – клуб". Так і трапилося.

За моїм "Золотим м’ячем" була колосальна праця. Навіть не уявляв, що таке можливо. Цінний він, у першу чергу, як спортивний трофей, а золота там немає – на зуби не вистачить.

Багато говорять про мій фарт. Якщо послухати, то Блохін не психолог, а пливе за течією. Втім, досягти результату без розуміння футболістами – неможливо.

Мікроклімат в колективі треба відчувати дуже тонко. Робота тренера збірної має більше будуватися на психології. За чотири дні, відведені на підготовку до гри, фізичні і технічні кондиції підтягнути неможливо. Зате можна вплинути на психологічний стан.

Не люблю панібратства. На тренуванні я жорстко припиняю нехлюйство. А в житті не від кого не відгороджуюсь. З футболістами вирішуємо багато питань. Вони приходять радитися – я щось підказую.

Тренеру працювати разом з командою не можна. За процесом треба спостерігати збоку.

Робота тренера пов’язана з ризиком. Якщо не вміти правильно ризикувати, то час на пенсію. Потрібен тверезий розрахунок.

Що буде зі мною після Євро-2012: відрубають голову, чи подовжать контракт – не знаю. Це тренерська доля, яку я приймаю такою, яка вона є.

Моє особисте життя належить тільки мені. Обговорювати цю тему ні з ким не буду.

Не треба бути Блохіним. Будь-яка копія не зрівняється з оригіналом. Тому ми ніколи не побачимо другого Блохіна, Шевченка чи Мессі. Як би хтось не хотів бути схожим на нас, а все одно буде відрізнятися – манерою ходити, зачіскою тощо. Тому хочу побажати одне: будьте самими собою, любіть футбол і пам’ятайте, що життя швидкоплинне, і за цей період треба щось встигнути зробити.

Моє найбільше досягнення – це те, що я відбувся як людина, а найдорожче, що здобув за футбольне життя, – моє ім’я.