- Я нині у Львові, тому майже нічого не знаю. Завтра буду у Харкові, тому, можливо, володітиму більш достеменними даними.

- Чому - "можливо"?

- А тому, що на завтра в клубі в мене призначено тренування - тільки тренування. А про зустріч із керівництвом наразі не йдеться.

- Іще один момент: правда те, що нині вас відправляють на новий, четвертий цьогоріч, тренувальний збір - до Туреччини?

- Так, є якісь розмови. Утім, повторюю, про все детальніше дізнаюся завтра.

- Та все ж повинні ж бути у вас якісь прогнози, сподівання… Припустімо, чи ймовірне, на вашу думку, повернення на посаду клубного керманича Олександра Ярославського?

- Звідки мені знати? Я з ним давно не спілкувався… Дивіться: нині в нашому клубі ситуація просто неконтрольована, повірте, не перебільшую. Президента немає, його заступники розгублені. Більше того: нам уже три місяці не сплачують зарплатню, тому далі, вочевидь, буде ще гірше.

- Наскільки? Реальний варіант, що гравці розбіжаться? Може клуб припинити існування?

- Може.

- ???

- Я не кидаюся словами - так є насправді.

- Даруйте, що лізу в душу, проте дозвольте знову запитати вас про те, про що вже якось цікавився: чому ви так спокійно все сприймаєте? Тут уже на носі - справжній крах, припинення існування справи, якою ви займалися ціле останнє десятиріччя…

- Усе просто. По-перше, я вже пояснював вам, що давно навчив себе спокійно ставитися до всього, що відбувається: як хорошого, так і поганого. По-друге, дещо вам розповім: мій тато у 16 років потрапив у німецький концтабір - як остарбайтер, а коли повернувся в Україну, його відправили до Сибіру - як "прєдателя Родіни"; рідний брат батька взагалі відсидів у тюрмі за те, що воював у лавах УПА. До чого веду? Я щасливий із того, що відбулося минулої суботи, - ось, що важливо! А не всякі там футболи…