Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Петром Кутузовим, монументальним захисником дніпропетровського Дніпра 1970-80-х.

Чемпіонський Дніпро 1983-го – особлива команда. Її важливою частиною був захисник Петро Кутузов, який не лише на власні очі бачив зародження зіркового колективу Ємця та Жиздика, а й відігравав важливу роль на полі. Нове керівництво повністю оновило команду, але залишило кількох футболістів, які виступали за дніпрян у 70-х. Серед них був і Кутузов.

Сумна перша зустріч із Віктором Каневським, враження від роботи з Сергієм Перхуном, дружба з Іваном Вишневським та наслідування Франца Бекенбауера – про все це в інтерв’ю дніпровської легенди для Футбол 24.

"Чого ти мене сюди привіз?" – питав Стеценко"

– Петре Васильовичу, ви закінчили кар’єру в 30 років. Це надто рано навіть для того часу.

– Я просто відчув, що потрібно завершувати. Грав за нікопольський Колос, тож прийшов до Ємця і Жиздика та й кажу: "Не встигаю, голова на полі не працює так, як колись. У мене двоє дітей – треба закінчувати". Відтоді я почав працювати у школі-інтернаті спортивного профілю. Відпрацював три роки і за цей час ми тричі виграли першість СРСР. Сергій Дірявка, Андрій Полунін, Сергій Коновалов, Євген Похлєбаєв, Дмитро Михайленко – багато знаменитих хлопців пройшли через мої руки.

– Вже у більш пізньому віці ви долучилися до становлення Євгена Коноплянки.

– У мене були хороші стосунки з його тренером Юрієм Кевличем. На його запрошення я кілька разів приїжджав у Кіровоград, бачив Коноплянку в справі, тож не мав сумнівів, що цей хлопець – талант. Важливо було перетягнути його у Дніпро. Якось Євгенова команда приїхала у Запоріжжя на товариську гру, а я туди навмисно запросив генерального директора Дніпра Андрія Стеценка.

"Женя тренувався у спортзалі, де було холодніше, ніж на вулиці". Як Коноплянка прийшов у футбол і чому він кращий від Ярмоленка

– Коноплянка вразив вашого керівника одразу?

– "Чого ти мене сюди привіз?" – запитував Стеценко після першого тайму. Женя виглядав блідо. У перерві я підійшов до Кевлича, а той все пояснив – вони їхали до Запоріжжя ледь не всю ніч, а Коноплянка ще й у дорозі отруївся. Зате у другому таймі Женя забив три м’ячі та вразив Стеценка. Перехід у Дніпро був формальністю.

– У 90-х ви працювали в Новомосковську, де бачили юного Сергія Перхуна.

– Талант! Сергій займався у Віталія Мусієнка, робив великі успіхи. Хлопець був дуже сором’язливим та працездатним. Працює, поки не виженеш із тренування. Про нього змалечку всі знали, тому підвищення було справою часу. До речі, у Новомосковську я перетнувся з молодим Олександром Рикуном. У його випадку також не треба бути великим фахівцем, щоб розгледіти потенціал.

– Потенціал – це лише частина успіху. Чи траплялися випадки, коли юні таланти губилися на шляху до професійного футболу?

– Це звична річ. Насправді все залежить від тренера. Якщо у хлопця є талант, то тренер має його розвинути. Немає мотивації, зіркова хвороба, втрата інтересу – це все зона відповідальності тренера. Підхід можна знайти до будь-якої дитини. Тому якщо якісь зірки й згасли, то виключно з вини тренерів.

"Після Другої ліги поля у Дніпрі нагадували більярдні столи"

– Ви народилися у Тирасполі, але давно переїхали звідти. Маєте ще когось у Молдові?

– Там у мене мама мешкає. Телефоную їй тричі на день – матері 94 роки. Також там живе племінник із сім’єю та чимало друзів. Якщо відверто, найкращі роки мого життя минули тут, в Україні. Це моя друга Батьківщина. У Молдові я народився, проте Україна стала моєю домівкою.

– В Україну ви переїхали 20-річним і пішли на ризик, прийнявши пропозицію друголігової Зірки.

– Глобально то був крок вперед. Я не потрапляв у склад кишинівського Ністру, тому потребував змін. Виступав за дубль два роки, вже мав сім’ю і хотів розвиватися. Вважав, що краще грати у Другій лізі, ніж сидіти на лавці у Вищій лізі. Відважився на переїзд у Кіровоград, але й там виступав недовго – через три місяці за мною приїхали з Дніпра.

– Вас помітив тамтешній скаут?

– Так, селекціонер Дніпра Павло Купрієнко побачив мене у справі і сказав, що чекає у команді. Проте тренер Зірки Олексій Расторгуєв не відпустив мене одразу: "Куди ти поспішаєш? Давай ще зачекаємо". І повів на розмову до мера міста – той сказав, що через місяць забезпечить мене квартирою. Через певний час за мною приїхав Віктор Фомін, другий тренер Дніпра. Я знову почав вагатися.

– Все змінив похід до мера?

– (Усміхається) Пішов знову і я залишився у команді. Однак третє запрошення Дніпра подіяло – мене вже ніщо не могло зупинити. Відмовився від чергової зустрічі з мером і не пошкодував. Мене привезли на базу Дніпра і я очам не міг повірити. Після Другої ліги поля на дніпровській базі нагадували більярдні столи. "Я тут помру, але залишуся", – подумав у той момент.

– 1976-го Дніпро тренував Віктор Каневський. Як вам працювалося з ним?

– Перша зустріч із Каневським виявилася жахливою. Я розминувся з командою – Дніпро якраз вирушив на матч до Києва. Я поїхав за ними і збирався зіграти за дубль. Прибув до столиці, зустрівся з адміністратором Романом Канафоцьким, він провів до Каневського, а той сказав мені страшну новину – у Тирасполі помер мій тато. Замість дебюту я мав повернутися додому.

"Був шокований ставленням Сабо"

– Майже все життя ви провели на архаїчній нині позиції останнього захисника. У чому особливість ліберо та звідки ви черпали знання?

– Я намагався наслідувати Бекенбауера. Шукав інформацію про нього всюди, де тільки можна було. У руйнуванні чужих атак я виглядав переконливіше. Та якщо треба підіграти, то я теж міг стати у нагоді. Тренери часто використовували мене в якості персонального опікуна сильних нападників. Я грав проти Блохіна, Бєланова та багатьох інших. Власне, один матч навіть відіграв у ролі лівого захисника, адже персонально прикривав Бєланова.

– Ви руйнували та підчищали у захисті таким чином, що за всю кар’єру не отримали жодного вилучення.

– Як на мене, руйнувати – це таке ж мистецтво, як і створювати. Нібито й кажуть "Ламати – не будувати", але я не згідний з цим твердженням. Руйнувати теж треба вміти.

"Пенальті – це математика": легенда Дніпра – про невідомого Лобановського, фінт Базилевича і великого таланта з Одеси

– За Дніпро ви дебютували в матчі з Араратом, а лінія захисту вашої команди була особливою. Як ви почувалися, коли поруч був Микола Богданов, старший за вас на 11 років, Олександр Томах, старший за вас на 7 років, і Петро Найда, старший за вас на 10 років?

– Я прийшов у той час, коли багато ветеранів закінчували. Це і воротар Леонід Колтун, і півзахисник Роман Шнейдерман. У минулому я був гравцем скромного клубу, тож поводив себе відповідно. Мене поселили в номері з Богдановим – так от Микола Андрійович мені таку школу дав!

– Був для вас прикладом?

– Якось я повернувся в номер після 23:00. Богданов, який на той час мав за спиною регалії бронзового призера Вищої ліги та екс-гравця Динамо, сказав: "У нас з тобою відбій о 23-й. Якщо ще раз прийдеш пізніше – ночуватимеш у коридорі на дивані". Я зрозумів з першого разу – що тут не ясно?

– Досвідчену команду 1978-го очолив молодий Йожеф Сабо. Як він давав собі раду?

– Йожеф Йожефович – унікальний футболіст та тренер. Це людина, яка навчила мене професіоналізму. Сабо ставав з нами на тренуваннях у квадрат – одне задоволення з таким тренером працювати. А який зовнішній вигляд! Бутси начищені, форма попрасована. Більше того, Йожеф Йожефович мені з квартирою допоміг. Викликав, запитав, як справи, а потім все організував. Поки я був на зборах, вагітній дружині запропонували обрати квартиру. Я був шокований таким ставленням.

– Про досвідчених партнерів у захисті ми з вами поговорили. А як щодо 19-річного Анатолія Дем’яненка?

– Не сумнівався ніколи в можливостях Дем’яненка, оскільки бачив його рівень. Толік мав велику мотивацію, адже не був із заможної сім’ї. Зате природа нагородила його талантом і великою працездатністю. Сабо ставив мене на позицію заднього захисника, а Дем’яненка – переднього. Ми виходили у парі, добре ладнали.

– Дем’яненко пішов на підвищення вже після дебютного сезону за Дніпро.

– Спочатку батьки Анатолія, які були глухонімими, добряче перелякалися. Коли побачили людей у формі на порозі свого будинку, подумали, що син щось натворив. Виявилося, що це його просто у Динамо забирають.

"Суддя каже: "Підіймайся". А моя нога вивернута на газоні"

– У вашій кар’єрі було кілька важких травм. Яка найбільш пам’ятна?

– Пригадую матч із Орджонікідзе у Першій лізі. Стелюся у підкаті, однак відчуваю поштовх ззаду. Під час польоту я втратив рівновагу і невдало приземлився на ногу – перелом. Суддя тоді ще здивував поведінкою. Підійшов до мене, побачив, що я лежу і каже: "Підіймайся". Куди підійматися, якщо моя нога вивернута на газоні. Перелом був настільки складним, що за деякими прогнозами я міг навіть мати проблеми з ходьбою, не кажучи вже про футбол. Пощастило, що мене добре склали лікарі.

Шосте листопада 1983 року. Кутузов дає інтерв'ю для програми "Футбольний огляд"

– Чемпіонство Дніпра 1983-го – це творіння дуету Володимира Ємця та Геннадія Жиздика. У чому була їхня сила?

– У дуеті та взаємодоповненні. Вони були такими собі поліцейськими: добрим та злим. Якщо Ємець відраховував футболіста з команди через якесь порушення, то Жиздик давав ще один шанс і повертав. Часто такі виховні методи діяли. Геннадій Опанасович – фронтовик, втратив руку в танку. Дуже сором’язлива і порядна людина.

– Після приходу в команду вони влаштували солідну перебудову, яка зачепила всіх ветеранів. Ви – один із небагатьох, хто залишився у колективі.

– Нас було троє: Лисенко, Краковський і я. Не лукавитиму – я хвилювався за своє місце. У мене були чудові стосунки з тренером воротарів Леонідом Колтуном. "Не звертай уваги. Працюй, як і працював", – порадив Леонід Якович. Я так і робив.

– Дніпро здійснив багато камбеків у чемпіонському сезоні.

– Це свідчить, що команда мала характер. І цей характер загартовувався у боротьбі та у важких тренуваннях. Ми на зборах працювали шалено. Поки інші команди прокидалися і йшли снідати о 08:30, ми у цей час поверталися в свої номери мокрими та втомленими. Якщо когось ми не могли переграти, зате могли перебігати.

– Після чемпіонського матчу зі Спартаком Геннадій Жиздик в інтерв’ю сказав, що це – найщасливіший день його життя. Погоджуєтеся?

– Після поєдинку ми всі зайшли у роздягальню, а Геннадій Опанасович звернувся до нас: "Хлопці, ви навіть не уявляєте, що ви зробили. Минуть роки, десятиліття – тільки тоді ви усвідомите". І це правда. Розуміння того тріумфу до мене прийшло набагато пізніше.

– 1984-го Дніпро запросив з Вінниці на вашу позицію Івана Вишневського. Парадоксально, та з конкурентом ви близько потоваришували.

– Я розумів, що його взяли на моє місце. У Ємця було правило – якщо він запрошує у команду футболіста, то неодмінно довірятиме. Навіть, якщо у новачка не все вдаватиметься на початку. Тож я ілюзій не мав. Проте так склалося, що ми подружилися сім’ями. Конкуренція була тільки на футбольному полі. Наприклад, коли Іван переїхав у Фенербахче, я гостював у нього в Туреччині.

– Невдовзі ви поїхали у Нікополь і завершили кар’єру. Хоч ви й казали, що рішення було добре обдумане, та чи не шкодували ніколи про нього?

– Ні, я вважаю, що пішов вчасно. Коли ти не повністю готовий, треба йти. Сказав відверто тренерам про це і не вагався. Для чого це насилля над собою? Я ніколи не шкодував про своє рішення – воно було своєчасним.