Колтун, Найда, Артюх, Шнейдерман / Фото dniprohistory.blogspot.com

Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Петром Найдою, захисником Дніпра 70-х.

Центральний захисник без жодного вилучення у кар'єрі та лише кількома попередженнями. Петро Найда каже, що грав у інтелектуальний або ж математичний футбол, тому рідко вдавався до грубощів. Він був хитрішим за нападників, виважено бігав у атаку і сканував воротарів перед пробиттям пенальті – стиль гри Найди суттєво вирізняв його з-поміж футболістів тієї епохи. Проте головним інтелектуалом українського футболу Петро Маркович вважає не себе, а Валерія Лобановського, свого товариша, екс-партнера, а потім і тренера, який запросив його у Дніпро.

Практично у всіх командах Найда виконував функції тренера на полі. Однак повноцінним управителем команди з тренерської лави Петро Маркович не став через абсурдну причину. Про неї, про молодого Лобановського та унікальні навички виконання пенальті – в інтерв'ю 78-річної легенди Дніпра для Футбол 24.

"Юст запрошував у Карпати, але я пішов до Лобановського"

– Петре Марковичу, футболістів вашого покоління залишилося небагато. З ким підтримуєте зв’язок?

– Найчастіше спілкуюся з Валерієм Поркуяном – ми в Одесі мешкаємо, тож періодично бачимося. Також зідзвонююся з Віктором Масловим та Миколою Богдановим. З ними я грав за Дніпро на початку 70-х.

– Із Богдановим у вас склався хороший дует в центрі оборони. "Петро – дуже надійний партнер. У нас існувала повна взаємодія", – розповідав Микола Андрійович.

– Ми одразу порозумілися. Професіонали з першого погляду знаходять спільну мову. Микола у Баку добре себе проявив, володів класом. Спочатку Богданов грав праворуч в обороні, але я переставив його до себе в центр.

– Ще з кимось відчували таку гармонію в захисті?

– Із Володимиром Сєргєєвим з Дніпра. Також зі мною з Одеси у Дніпропетровськ перебрався Петро Цунін. А я, до речі, міг у Дніпро не доїхати. Мене у Карпати Ернест Юст запрошував. Чудовий футболіст у минулому, сильний тренер. Та все ж я погодився на пропозицію Лобановського. Його я знав ще з Одеси, тому й пішов у Дніпро. Крім того, хлопці знайомі там були: Шнейдерман, Назаров, Мірошин.

– Ви починали у нападі?

– Моя професійна кар'єра розпочалася на Одещині у складі Дунайця з Ізмаїла. Звідти мене і Поркуяна запросили у Чорноморець. В Одесу я переходив як нападник. Під час одного з поєдинків травми зазнав центральний захисник Валерій Нікіфоров, батько Юрія та Олександра. Один з тренерів Чорноморця Матвій Черкаський відправив мене в оборону. Відтоді я в атаку не повертався, але полюбляв туди бігати при нагоді.

– У Чорноморець ви прийшли, коли команду очолював Юрій Войнов.

– Ми спілкувалися до останніх днів. Юрій Миколайович – легенда, великий футболіст, інтелігент, красень. Його жінки любили. Войнов ніколи не кричав. А яку кар'єру зробив! Людина за підсумками чемпіонату світу потрапила у символічну збірну. Це досягнення на рівні "Золотого м'яча".

– Вам доводилося грати проти справжніх володарів золотого м’яча. Хто був найбільш незручним нападником?

– Іванов, Стрельцов, Біба, Маркаров, Блохін, Буряк, Месхі… Проти кожного з них я грав персонально. 1965-го у дебютному матчі за Чорноморець я тримав Павла Садиріна із Зеніта. Кожна команда мала своїх зірок. Я б назвав їх потенційними зірками світового футболу. Якби тоді дозволяли виїжджати за кордон, то ці гравці могли б досягнути більшого.

– У своєму переліку ви не згадали Віталія Старухіна. Як було з ним у повітрі змагатися?

– Ми з Колею Богдановим йому жодної верхової боротьби не програли. Мали свої секрети.

– Наступали на ногу?

– Боже збав. Треба вчасно вистрибнути. Нав'язати боротьбу треба правильно. А знизу він не був таким сильним. Треба вміти передбачити момент. Захисник має володіти хитрістю. Колектив мені довіряв, дослухався. Я був своєрідним тренером на полі. Це тепер модно з тренерської лавки кричати – але тренерів ніхто не чує. А я командував з виру подій, на полі. У Дніпрі ще Роман Шнейдерман слушно підказував партнерам.

"Суперники Дніпра просили: "Давайте ви 1:0 виграєте і все"

– У Чорноморець ви переходили молодим хлопцем і застали зірок минулої епохи: Заболотного, Москаленка, Сака, Лобановського.

– Я до всіх на "ви" спочатку говорив. Це були вчителі для мене. Наприкінці кар'єри у схожому статусі я почувався у Нікополі – там у Колосі кар’єру закінчував. Хлопці мене розпитували про футбольні тонкощі, а я охоче ділився.

– Ви пам’ятаєте Лобановського футболістом і працювали з ним, коли він робив перші кроки у статусі тренера. У чому його сила?

– У розумових здібностях. Лобановський – аналітик, дуже розумна людина. До кожного завдання підходив логічно. Візьмемо до прикладу виконання стандартів. Особливо це проявилося, коли він починав тренувати у Дніпрі. Штрафний удар виконувала одна людина. На потенційний навіс футболісти йшли з визначеними ролями. Кожен знав, куди відскочить м'яч, хто першим гратиме у цей м'яч у випадку відскоку. Його Дніпро був справжньою силою – коли ми виходили у Вищу лігу, наші суперники з Першої ліги просили: "Давайте ви 1:0 виграєте і все".

– Валерій Васильович, якого ми не знаємо. Пригадуєте його особливі риси характеру?

– Насамперед на думку спадає одна його чеснота. Лобановський ненавидів програвати. І не лише у футболі – у всіх іграх, у які він грав. Дисциплінований, не вживав спиртного, як деякі… Людина Одеський політехнічний інститут закінчила! До футболу підходив творчо. Як художник, як режисер фільму. Тому він в історії назавжди.

– 1966-го в Одесу на сезон приїхав Олег Базилевич. Якою людиною був близький друг Лобановського?

– За характером жартівник. Як футболіст – обдарований, технічний. Базилевич володів класним фінтом, який футболісти зараз використовують. Олег грав правого нападника, тому зміщувався в центр і лівою ногою цілив у дальній кут. І майже завжди влучав. Десь же він це знайшов – тренер цьому не навчає. А у 60-ті такі речі вважалися новаторством.

– Лобановський і Базилевич одразу прижилися в Одесі?

– Комусь із футболістів подобалося випивати. А ці двоє полюбляли містом погуляти, вивчати одеську історію. Вони тут були, ніби свої.

– Василь Лябик, який грав у Дніпрі, згадував: "Я вдячний Лобановському за те, що майже всюди він організовував нам екскурсії. Інакше вийшли б з готелю, потоптали стежечку і назад в номер. А він водив нас на відомі кладовища, музеї, театри. З ним я, наприклад, відвідав Піскарьовське і Новодівоче кладовища, Хатинь, Стрийський парк у Львові".

– Такі культурні походи для Валерія Васильовича – це закон. Очевидно, він хотів команду розслабити, відволікти, зменшити напругу. Поки хтось зранку на зарядку виходив, а ми вже у місті гуляли. Дивилися на людей, мали час подумати про життя.

"Лобановський першим використав відеомагнітофон для аналізу ігор"

– Одним з елементів тренерської філософії Лобановського була дисципліна. Як він карав порушників?

– Штрафами. Але такі санкції застосовував не лише за порушення режиму. Запізнення, результативні помилки на полі – за це теж діставалося. Мене навіть штрафував.

– За що?

– Пас не туди віддав (Усміхається). Гол нам ледь не забили. Зате через 15 хвилин ми все одно пропустили – от він мене й оштрафував. Взагалі я порушником не був. Якщо за все життя три жовті картки мав, то добре. Ти ж маєш розуміти, що перед тобою такий же футболіст. Зламаєш його – зробиш тільки гірше його сім'ї, яку він утримує.
– У тренувальному процесі Валерій Васильович був чи не головним новатором країни. Які речі на той час сприймалися революційно?

– Ще ніхто не знав, що таке відеомагнітофон, а він у нас вже був. Через це навіть могли виникнути проблеми з КДБ, де вважали, що така техніка годиться лише для порнографії. А Лобановський використав зв'язки і дістав відеомагнітофон для аналізу ігор. Мабуть, Дніпро першим у Союзі таке робив. Ми мали оператора, який знімав увесь матч – потім на теорії розбирали його з тренерським штабом.

– У Дніпрі тренер мав хорошу адміністративну базу?

– Безперечно, потужна підтримка заводу дозволяла клубу розвиватися. Наприклад, ми мали змогу літати на усі матчі. Відповідно у дорозі менше сил затрачали, швидше відновлювалися і якісніше працювали. Лобановський чи не перший в СРСР дозволив команді на збори запрошувати свої сім'ї. А ще Валерій Васильович вмів розкривати гравців. Де був би Бєланов, якби не Лобановський? Блохін теж має бути йому вдячний. Як і решта футболістів Динамо. А 1976-го вони хотіли прибрати тренера з команди. Наш Дніпро у Києві їх 3:1 обіграв.

– Про штрафи ми згадували. Однак тренувальний процес моментами був нестерпним. Команда тренувалася за будь-якої погоди?

– Це правда. Дощ на зборах не був для нас перешкодою. Проте Лобановський завжди відстоював інтереси гравців. Якщо треба, то виконував усі обіцяні фінансові умови.

– Коли 1973-го Валерій Васильович пішов із Дніпра у Динамо, вашу команду очолив Віктор Каневський. Згадуваний Микола Богданов відмовився про нього говорити.

– Я теж не хочу. Ми ж були раніше знайомі, грали разом за Чорноморець. Та порівнювати його з Лобановським навіть не буду. Каневський грав у футбол чудово, але тренер з нього ніякий.

"Пенальті – це математика"

– Ви – один із найкращих пенальтистів в історії українського футболу. Коли все розпочалося?

– При Лобановському. 1973-го згідно з регламентом нічийні матчі завершувалися серією пенальті. Це цікавий задум, мені подобався. Якось ми із Зенітом зарубалися так, що ледве визначили переможця – виграли 12:11. Уявіть собі – 24 удари!

– У Дніпрі ви реалізували усі 16 ударів.

– Пенальті – це математика. Під час замаху я дивився на воротаря, оцінював, куди він рухається. Тоді, виходячи з цього, вивертав гомілку і направляв м’яч в інший кут. Воротарі знали, як я б'ю. Але зробити нічого не могли. Пенальті треба тренувати – так просто нічого не буває. Ти маєш шліфувати свою реакцію.

– Як щодо хвилювання?

– Для якісного удару ти маєш володіти міцними нервами. Я ніколи не хвилювався. Переживання закінчувалося у момент виходу на поле. До цього було різне. Але на полі забував про все.

– Ми згадували ваших відомих партнерів і суперників, які залишили по собі яскравий слід. Зустрічали тих, хто не реалізував потенціал?

– Микола Мусолітін, батько Володимира. Тепер Микола-молодший продовжує династію Мусолітіних. З Мусолітіним-найстаршим я грав за ізмаїльський Дунаєць – великий талант був, але не розкрився. У Чорноморці грав Анатолій Дорошенко – гравець топ-класу, ще один великий талант. Він самотужки тбіліське Динамо возив і вони нічого не могли вдіяти. У Дніпрі Петро Яковлєв класно грав. Міг досягнути більшого.

– Ви закінчували у Нікополі під керівництвом дуету Ємець-Жиздік. Що про Колос пригадуєте?

– Їхній тандем – це перш за все про забезпечення футболістів необхідними умовами. Не стільки мова про тренування йшла, як про господарське забезпечення. А взагалі у Нікополі я провів чудовий період. Боляче читати, як зараз ця сволота місто бомбить.

– Коли завершували активні виступи, то задумувалися про тренерство?

– Так, я планував стати тренером. Однак мене не взяли у Вищу школу тренерів. Віктора Прокопенка зарахували, а мені відмовили. Документи повернули і все.

– Причину знаєте?

– Знаю. "П'ята графа" паспорта мого батька їм не сподобалася. Син за батька не відповідає, але це нікого не цікавило. Мій тато став першим емігрантом, який приїхав у Радянський Союз. Тих, хто поїхав – назад не пропускали. А йому вдалося повернутися.

– Ви народилися у Києві, але потім переїхали в Одесу. Ким себе вважаєте?

– Одеситом. Моя матір – киянка, а тато фактично проїздом там одружився (Усміхається). Я ще дуже Дніпро люблю. Інколи мені здається, що мене там більше поважають, ніж у рідній Одесі.

– Тренером ви не стали, зате проявили себе як хороший бізнесмен.

– У бізнесі, як і в футболі – треба все прораховувати наперед.

– Потрапивши у бізнес, від футболу ви не віддалилися. Працювали на адміністративних посадах і долучилися до успіхів Чорноморця на початку 90-х.

– Наш секрет успіху простий – усе керівництво клубу було футбольним. Без випадкових людей. Чужих до Чорноморця я не підпускав. Двічі Кубок України виграли, срібні медалі здобули… Не впевнений, що Чорноморець найближчим часом може замахнутися на щось схоже.

Любомир Кузьмяк