Сьогодні класикові українського тренерського цеху виповнилося 65 років. "Футбол 24" вітає Мирона Богдановича детальним зібранням його життєвих принципів і топових фраз.
«Увірвалися п’ятеро в масках, зв’язали руки-ноги»

У 1980-му, коли навчався у Вищій школі тренерів у Москві, моїм викладачем був Гавриїл Качалін. То – геніальний тренер, який виграв чемпіонат Європи. Він нам казав: "Хлопці, бачу, що у вас горять очі і ви вже хочете працювати. Але повірте мені, що все прийде з досвідом. Не вже і зараз, а колись".

Я починав ще у 1984 році. Ми діяли за схемою 4-4-2, тому що тоді це було і популярно, і виходило з ресурсів тогочасної «Волині»: у мене було навіть троє хороших нападників на чолі з Федецьким-старшим, тобто з надлишком, тому й грали у два форварди.

Очолити "Карпати" на початку 90-х було для мене дуже престижно. Дякувати Богу, з перервами сім років я там пропрацював.

"Що то за тренер, у ньому ніякої перспективи" - після цих слів хотілося все кинути. Але ні, думаю, треба довести, що зневага мене не зламає. У мене був "Металіст", зараз "Дніпро". З обома давав результат. А у Львові? Не вилетіли – і добре. Я довів своє вміння роботою. А ви за цей час не показали нічого.

Я почув, як скиглить собака. Здалося незвичайним, що він не гавкає. Вийшов з дому - і тут же отримав удар по голові. Увірвалися п'ятеро в масках, зв'язали руки-ноги. Протягом семи годин били, намагаючись «вичавити» з мене 100000 доларів.

Наприкінці сказали: «Ми тебе визнали. Живи. Але не заявляй у міліцію». Йдучи, залишили розкритий ніж, сказавши: «дотягнешся, сам звільнишся». Після чого закрили двері зовні моїми ключами. Ноги, обплутані скотчем, якось вдалося розв'язати. Ногами ж намацав ніж, підсунувся під нього і розрізав мотузку на руках.

Так чи інакше, душа за "Карпати" мене болить. Тому що я тут виріс і знаю, як тут вміють вболівати. Можу лише уявити, що б робилося, якби тут була справді серйозна команда. У 70-ті на наших матчах збиралося по 40-50 тисяч народу. Коли назбирувалося 25 000, говорили, що щось ми не в те граємо. Нині на "Україні" зазвичай сидять тисячі дві людей, половина з них потрапляє на стадіон випадково.
«Металіст» просто знищили»

Тільки-но я прийшов у «Металіст», одразу ж сказав, які футболісти мені потрібні і в який футбол ми гратимемо. Красніков зі своїми працівниками селекційної служби мої вимоги зрозумів, і підшуковував футболістів саме під ці вимоги. Хоча останнє слово, звичайно, було за мною. І я радий, що ми практично ніде не промахнулися серйозно.

Жажу мені привезли на перегляд прямо на збори. Я на нього подивився 15 хвилин і сказав: "Швидко його підписуємо".

Усе залежить від порозуміння між головним тренером, спортивним директором і президентом. Ось ці три чоловіки є фундаментом клубу. Якщо їхні думки і погляди співпадають, то їхня команда претендуватиме на успіх. Якщо хтось один із трьох випадає з цієї ланки – команди не буде.

Так, як допомагали мені Красніков і Ярославський, – то було вперше у моїй кар’єрі. Якби я раніше зустрів цих людей, то напевно встиг би зробити й досягти набагато більше.

У «Металісті» досить довго збиралися з відпустки всі латиноамериканці. Так виходило, що ніби всі мають бути вчасно, а у підсумку: того нема, той запізнюється. Це все дуже ускладнювало процес.

Тільки ми вийшли на перше місце, почалися перебої з зарплатою. Найстрашніше, коли одному заплатили, а іншим - ні. У команді одразу почалася плутанина.

«Металіст» свого часу просто знищили. Ми могли наробити галасу і в Лізі чемпіонів, але нас просто знищили.
«Шахтар» у нас недоторканний»

Клуб – це обов’язково комплекс речей. Перше, з чого треба почати, це, безсумнівно, дитяча школа, умови для дітей. Далі – створення бази, де б розміщувалася команда. А далі, звичайно, футболісти. Потрібно підібрати виконавців, при тому оцінивши, чи здатні вони через певний проміжок часу вирішувати поставлені завдання.

Гроші – це завжди друга справа. Перша – любов до футболу. От якщо футболіст на перше місце ставить саме гру, а лише потому – фінанси, тоді такі футболісти дуже цінні.

Футболісти не приховують і кажуть мені прямо, що їм дуже тяжко перебудуватися на більш комбінаційний футбол. Але до того треба йти, тому що футбол "бей вперед – комбинация придет" вже в історії.

Чи варто дивуватися порожнім трибунам? Хто, скажіть мені, буде ходити на стадіон, якщо там щось запалюють, підривають?

Така моя робота - критикувати футболістів. Вони повинні це правильно розуміти.

Я взагалі люблю дисципліну на полі, хоча мої команди й грають у атакувальний футбол. Якщо футболіст не дотримується ігрової дисципліни – надовго сідає на лавку, тому що перш за все його мають турбувати командні, а не особисті інтереси.

Вважаю, що гроші потрібно заробляти, а не просто отримувати. Не повинні бути високі зарплати, потрібно зробити акцент на преміальних. Тоді у футболіста буде стимул працювати і відпрацьовувати ці гроші на полі.

Фортуна - фортуною, а все залежить від кожного футболіста. Вийшов на поле - повинен повністю віддаватися грі. Вийде щось чи ні, але що б то не було, а ти зобов'язаний відпрацьовувати всі 90 хвилин.

Свого часу я був на стажуванні у Фабіо Капелло, коли він працював у «Ромі». Стажувався і у Карло Анчелотті під час його перебування на посаді наставника «Челсі». Для мене це були приємні знайомства. Я побачив, як працюють найкращі тренери світу.

Гра «Шахтар» - «Динамо»? Так, провокацій, штовханини і крику було дійсно багато. Більше, ніж самого футболу. Можливо, на такі матчі було б доцільно запрошувати суддів з-за кордону. Адже наші арбітри, на жаль, бояться зіпсувати відносини з людьми.

Спочатку була гегемонія "Динамо" і ніхто нічого вдіяти не міг. Пізніше її змінила гегемонія "Шахтаря", коли робилося все, щоб чемпіонами були донеччани. То є український футбол. "Металіст" чи "Дніпро" мали ні за що. Вони сприймалися "кашею".

Так виходить, що «Шахтар» у нас недоторканний. Що ФФУ, що УПЛ - всі за «Шахтар».
«Ви сидите тут усі пригнічені і на мене смуток навіваєте»

Думаю, що в Харкові неоднозначно сприймуть моє рішення очолити «Дніпро». Така тренерська робота, що ж вдієш. Від цього нікуди не дінешся, і я сподіваюся, що все буде нормально.

Я нормально сприймаю критику. Так, ми програли 0:3 «Динамо» при повному стадіоні. Я теж цим дуже сильно переймався. Але так склалося. Це потрібно забути і рухатися далі. Телевізор дивлюся, газети читаю. Я не в золотій оправі, щоб мене тільки хвалили.

Поки цілувалися, обіймалися після свого голу - пропустили. Я кричав їм з лавки, щоб зібралися, але так і вийшло.

Коли виходиш на поле «Олімпійського», де сидить три тисячі осіб, то це більше товариські ігри, а не матчі Ліги Європи.

Ми зробили ставку на Лігу Європи, особливо після того, як пройшли «Олімпіакос». Побачили, що можемо поборотися.

Я дивлюся так на вас, ви сидите тут усі пригнічені і на мене смуток навиваєте. Та ми виграли 1:0 і в нас ще є друга гра! Я не розумію, чому ви всі такі сидите, ніби ми вже приречені? Та ми будемо битись до кінця. Однозначно. Та ж повинні бути якісь емоції, бо я зараз засну разом з вами.

У день гри з «Аяксом» мені зробили таку крапельницю, після якої лише пізніше зрозумів, що там було снодійне. Прокинувся вже після гри. Дружина повідомила мені, що команда пройшла далі. Тож здоров'я у мене відразу покращилося.

Ми грали сьогодні для людей, особливо для хлопців, які зараз беруть участь в АТО.

Я не перший рік працюю, але чесно кажучи, стільки відповідальних матчів за короткий період часу у мене ще не було. Буде що потім згадати.

На думку Алекса Фергюсона, фінал Ліги Європи з нашою участю був найкращим за останні кілька років.
«Матеус стоїть у центрі поля й колупається в носі»

Нам не вистачає трьох висококласних футболістів. Якщо вони в мене будуть – боротимемося з «Динамо» та «Шахтарем» на рівні. В мене немає в цьому жодних сумнівів.

Після фіналу Ліги Європи я щось відчув... Після фіналу президент мені сказав, що, в принципі, ми не повинні були грати в ньому. Мене ці слова трохи вивели з рівноваги. Я, звичайно, чекав трохи іншого.

Так, у мене хороша зарплата, але якщо вам не потрібно, то мені тим більше. Я можу сидіти ще півтора роки і отримувати хороші гроші. Але я не можу. По-перше, вболівальники від мене чекають результату, тим більше, ми їх трохи роздражнили. «Дніпро» - не рядова команда, я так працювати не можу. Мені повинні сказати, що хочуть, якою має бути команда, який результат. А так, сидіти і дивитися, як розвалюється команда, я б не хотів.

Кажу їм: «Ви не дивіться мовчазно на це все, а бийте у дзвони! Тому що це «Дніпро», а не якась рядова команда».

Коли йдуть із команди сильні гравці, на їхні місця потрібно брати футболістів такого ж високого рівня. А те, що ми взяли безкоштовних виконавців, так то просто, щоби закрити якісь дірки.

Про що говорити, якщо футболіст ходить по полю? Нам забиває «Лаціо» в Римі, а Матеус стоїть у центрі поля і сперечається з арбітром, що раніше був фол. Назад він не біжить. Зараз граємо з Полтавою, і знову ж: його гравець забиває, а Матеус стоїть у центрі поля й колупається в носі.

Безус ходить по полю. Нахабно, причому. Якби вболівальники знали, яка в нього зарплата, вони б його роздерли прямо на полі.

Щоб розганяти атаки, потрібно мати таких футболістів, які у нас були минулого року: Коноплянка, Калініч, Канкава, Стрініч. Прийшли на їх місце, скажімо так, м'які іграшки, безкоштовні, нікому не потрібні.
«Ще 2-3 роки попрацюю»

На сьогоднішній день 14 клубів – це роздутий варіант. Краще залишити 8-10 команд, грати, наприклад, у чотири кола. Бо зараз почнеться знову – всі гратимуть в Києві, купа дивних матчів, фінансових скандалів – це не вихід із ситуації. Треба зробити цікавий чемпіонат.

Треба грати у футбол, незважаючи ні на що. Нехай вороги бачать, що наше життя продовжується і нічого не змінюється, а футболісти показують ту гру, яка подобається глядачам. Щоб люди на ті дві години забували, що у нас війна.

Я - українець до мозку кісток. Україна для мене – то найголовніше, що може бути. Я ж більше пропрацював на сході, ніж на заході. Всі ми однакові. Просто на сході розмовною зазвичай є російська. Однак я всюди говорив українською і мені за це не дорікав ніхто.

Що старшою людина стає, то більше проблем виникає. Треба пильно ставитися до свого організму, щоб уникати можливих хвороб. Я намагаюся обирати час для обстежень, аби не нашкодити команді.

Раніше з дітьми тільки по телефону спілкувався, а зараз так з онуками.

Намагаюся найперше бути людяним. Так, не дуже комунікабельний, не дуже йду на контакт. Не всім це подобається. Але який є, такий є. Не змінюся вже, певно, ніколи.

Ще 2-3 роки попрацюю, а там треба і для себе трохи пожити.

Пауза – це велика справа.

Олег Бабій, Футбол 24